Тернавою від Кривчика до Суржинців

          Традиційно, навесні і восени, коли листя  ще не виросло, або вже опало, ми  котрий рік підряд вирушаємо в похід. Зазвичай це не просто похід, це  мандрівка найдикішими   куточками  сучасного Поділля - каньйонами наших річок. Вони  унікальні майже в усьому, тут інша природа, ніж за кілометр звідси  - на рівнині, тут інша архітертура, з великою кількістю каміння, якого тут вдосталь (з каміння будували все, від криниць до заборів), але найголовніше - їх люди заселили першими, сотні, чи навіть  тисячі років тому, і покинутими, "райські" в минулому місця, залишились теж в числі перших.  Судячи з мапи і деяких здобутих відомостей  від "дядька Гугла",  наш крайній похід обіцяв, велосипедною термінологією, -  "топові" хащі. Отже, пішли!...

       Місце старту - село Кривчик Дунаєвецького району. Відоме, насамперед, палацом генерала Крупенського та горою (товтрою) Грабина. Детально про ці місця описано в статті за посиланням. А я просто скажу, що в палац ми не заходили, оскільки зараз там розташувався  психоневрлогічний інтернат - місце, мяко кажучи, доволі гнітюче своєю,  в прямому значенні, божевільною атмосферою. Тому одразу пішли на протилежний від палацу бік села в пошуках трьох ставків, які десь там мали бути, за словами  місцевого мого колеги. Ставків ми не знайшли (не сильно й шукали),  але вийшли на першу в нашому  поході гору і трохи поснідали. 

Вид на гору "Грабина" та та південну частину села

Барбариси

 В кого з чого, а в нас сніданок почався з пива)

Швидко перекусивши, знов в дорогу. Довго йти не  довелося, за кількасот метрів - перша цікавня. Судячи з вигляду - один з тих пяти водяних млинів, які налічувались в селі, принаймі в кінці XIX ст.

Стровинні камяні жорна біля входу

 Схоже на древнє сито з чудовим візерунком відшліфованого мукою дерева

 Теж якийсь древній шнек  водяного млина

 Зрізані шлюзи по яких мелена мука  подавалась вниз. Всередині таке ж ідеально відполіроване  мукою  за кілька  десятиліть, а може й століття, дерево.

 Мабуть кімната мельника

Горище та місце розташування багатьох механізмів

         Не міг не сфоткати єдиного мешканця цього пустого млина - хмелю, який вчепився за двері горища

       Ну і  як же без антропогенного впливу сучасного мєсного гомо, але, мабуть, не сапієнс. Воно не знайшло кращого застосування  творінню, яке століттями годувало їх предків, аніж просто його засрати відходами  свого битія.

Відеокоментар Володі

      Йдемо далі....  Невдовзі, на невеличкому пагорбі, залишки  колишнього сільського Центру: церква, пошта, зачинений клуб, який певно відчиняється тепер лише раз  на чотири роки, для того, щоб вибрати чергову порцію казнокрадів. 

Клуб

Асортимент продуктів першої необхідності  місцевого відділення укрпошти. Не знаю як для кого, але для мене це фото  якнайкраще демонструє  весь трагізм ситуації українського забитого села.

Одне з приміщень колишньої кооперації 

Якась кооперативна таверна 

А нам далі до "Грабини"....

"Грабина" з центру Кривчика

 Древній льох в горі біля дороги

Трохи посперечавшись наліво йти чи направо, місцеві направили нас на вірний шлях. Вийшли прямісінько  на город біля підніжжя гори,  де поралась з дровами бабця досить похилого віку. В міру суміжності наших з бабцею  інтересів і поглядів на життя поговирили з нею, розпитали, яке колись було село, скільки жило людей чи був колгосп ітд. Одним словом, посипали  бабці солі на рану, вона нам побажала щасливої дороги ми їй міцного здоровя і подерлися на гору.

 Десь тут в скелях гори мали бути печери чи скоріш печерки, в яких, як і в будь-яких  інших на Поділлі звичайно ж ховався Устим Кармелюк

Печер ми так і не знайшли, або те що знайшли не сприйняли як печери

 Зробили пару фоток на аву і пішли далі)

А з "Грабини"  краєвиди в усіх напрямках...

Одразу за горою місцева жінка років пятдесяти збирала свирбивус (шипшину). На жаль, саме таким чином деякі селяни  намагаються заробити додаткову копійчину  до жалюгідної пенсії або здачі молока, за не менш жалюгідну ціну...Іншої роботи в селах практично немає. Дехто,  правда, вибрав більш простий шлях - пиячити. Доречі, в правильних рисах обличчя  жінки, під поодинокими зморшками - наслідком  важкого сільського життя, прогладалась  краса її молодих років.  Мимоволі подумали - народилась не  в той час, не в тому місці..... Перекинувшить  кількома словами, жінка показала приблизно дорогу  на Гуту Блищанівську  і ми розійшлись кожен своєю дорогою...

Кілометри  ось таких хащів нас чекали попереду

  Дорогою до Гути Блищанівської

А ось і перші знахідки колишньої цивілізації...

 Найцікавіша хата, ще з черепицею тому тільки її й фотографували....колись жив мабуть заможний селянин.

Відеокоментарі Володі 

Крах матеріалізму

І ще одне фото більш модернової хати

        Подивившись пару хатів, ми пішли вже зарослою колишнього сільською дорогою  по правому березі за течією річки. Але нас непокоїла думка про те, що десь тут мають бути дюди. За словами жителів Кривчика тут живе ще двоє чи троє людей. Ми не могли пропустити зустріч з "аборигенами" в хорошому значенні цього слова)) Аж раптом... звук бензопили під лісом на протилежному березі. Швидко переправились через річку і пішли туди

Це єдине жиле обійстя  в Гуті Блищанівській. Як виявилось тут живе мати  років шістдесяти з сином років тридцяти. Хлопець відверто дивакуватий тому з етичних міркувань відео нашого діалогу  подавати не буду. Поспілкувавшись  з ними,  ми ще раз переконались, що все  пізнається в порівнянні. Зрозуміли, що ми живемо майже на Манхеттені зі всіма похідними від того, пригостили їх шоколадкою і пішли в напрямку руїн величезного млина нижче за течією.

 Млин один з найбільших, які мені довелось бачити, більший лише млин графа Мархоцького в Притулівці

 Колись млин був з дахом, але на біду він був вкритий глиняною черепицею, яка впала в  око тим кого називають "підприємливі молодики". Результат на фото.

 На стінах колишньої будівлі знайшов домівку дикий виноград

Залишки дамби, яка колись перегороджувала річку та утворювала став для достатнього запасу води, щоб працював млин.

 Ми поспішали знайти місце для ночівлі тому рушили  в напрямку  села Тернава

По дорозі натрапили, судячи з побуту, на хижу місцевого "кучургана"

Володя любить різного роду екстрім, тому одразу поквапився приміряти на себе цей  "пентхаус"

Час йшов до вечора. хотілось вже трохи прилягти і потеревенити біля багаття, тому на сьогодні досить. Стаємо на ночівлю на першому ж горбі

 Хмельпиво чогось знов засвітилось....)

 Ранок, мороз, холодно, але сонячно. Довго не розтягувались, бо попереду ще більша половина шляху по кілометражу.

 

По дорозі фоткаю осінній врожай

Спускаємось в село Тернаву, а точніше в її нижню частину, та що біля річки в каньйоні, бо є ще на горбі. Ситуація  та ж, що в сусідній Гуті, але таки знаходимо жилу хату.  Виявилось там живе дудусь якому вже  91 рік. Щоб зрозуміти його фізичну кондицію назву декілька фактів. Самотужки їздить автомобілем в Камянець на базар, має пасіку,  доглядає все господарство і ходить майже так рівно як і я. Дідуть пригостив нас вином власного виробництва і млинцями ,які якраз пік на сніданок. Пізніше додам відео нашого діалогу. Ми і йому дали шоколадку і пішли далі. Після Тернави  майже до самих Суржинець сама дічь.........

 Недарма ці місця облюбували бобри - рідкісна глуш, жодної людини на кілометри навколо!

Вперше  бачу справжню боброву греблю 

 Знайшли гарне місце, можна й скупатись, жотвнева вода додає  свіжості!!!

А ось коментар Володі цього всього

А ми йдем до Гелетини. Наступне  майже мертве село нашого маршруту.  Короткі відомості про село: 

1986 р. став пам'ятним для Гелетини. Сюди приїхали режисер Юрій Іллєнко, актори Лесь Сердюк, Ніна Матвієнко, Михайло Голубович, Борис Галкін, Ольга Сумська та ін. для зйомок фільму «У синьому небі висію ліс», який згодом перейменували на «Солом'яні дзвони».

Гелетину обрали не лише через гарні краєвиди — в селі на той час збереглося ще багато хат під солом'яними дахами, які були потрібні для зйомок. Причому солом'яні хати в стрічці мали палати вогнем, тому в мешканців творці фільму їх викуповували. Власники хат, вочевидь, були зовсім не проти, переселяючись до Дерев'яного.

Приїзд «кіношників» приніс зиск Гелетині і в економічному плані, адже вони посипали дороги, збудували міст Кадр із х/ф «Солом'яні дзвони» тощо. Були й курйози, коли для зйомок у місцевих жителів позичили козу, яка так-сяк відіграла роль і незабаром здохла від переляку. Ще одна неприємність трапилася із вовком, якого взяли із зоопарку. Сірий утік до лісу, але, на щастя, через декілька днів його вдалося зловити. Брали участь у зйомках і чимало кролів, котрі грали роль… зайців, на яких полювали фашисти. Запрошували для участі в масовках і місцевих жителів, котрі отримували за це по 5-8 рублів. Сам же фільм популярності не здобув, хоча й заслуговує на увагу.

А через 5 років велике кіно знову повернулося до Гелетини: тут знімали деякі епізоди фільму Віктора Семаніва «Тримайся, козаче!», який хоч і був малобюджетним, зате став досить відомим і досі час від часу з'являється на телеекрані.

  Зараз з минулої слави нічого не залишилося, єдине що нагадує про людину тут, це одна хата яку облаштовують під  дачу і город засіяний соняшниками біля неї.  Вище, далі від річки, там ще наче є декілька жилих хат, але ми  не ходили, натомість запиталися  в жителів "дачі" дорогу на Суржинці. Виявляється на нашому шляху буде ще одне село-привид Гуцули (з наголосом на "и"), а в ньому один млин, який викупили "сірйозні" люди під свої мисливські потреби. По дорозі, Володі, який йшов перший, пощасливилось побачити бобра який грівся на колоді, але Володя так заверещав, що бідолаха десь шмигнув у воду і ми залишились без бонусу.

Перед Гуцулами натрапили на такий хрест:

 Цікаву історію має хрест, встановлений під лісом між Гелетиною та Гуцулами на честь католицького священика, який тут помер близько сотні років тому від тифу. В місцевих жителів склалася традиція: під час посухи ходити молитися до цього пам'ятника, щоб пішов дощ. До речі, неодноразово спрацьовувало. Нині, проходячи німими гелетинськими вуличками та милуючись довкіллям, мимоволі відчуваєш подих давнини, який відображається в дрібних деталях людської діяльності. А загалом Гелетину треба побачити на власні очі, аби зрозуміти, чому вона зачаровує стількох людей.

 Власне, дорогою на Гуцули

 Ось і сам  млин в Гуцулах

 Типовий пейзаж цього села

Невідомий хрест  при дорозі в Гуцулах

Ну от і  завершилась ще одна  пригода, наслідок інвестиції вихідних у враження!...