Долиною р. Студениці до Совиного яру (Поділля наживо)

            Продовжуючи  шукати враження   та відводити душу від "битовухи" минулого Вікенду ми подались далі на Захід. Цього разу, розширивши географію свої піших походів  на Дунаєвецький район, ми все тою ж компанією у складі трьох  (Я і Вова - незмінні, Макс з Михайлом - по черзі) "прочісували" каньйон Студениці.  Спочатку була ідея почати  шлях з Демянковець. Але, оцінивши свої сили  і амбіції побачити все і заглянути всюди, вирішили, що " не втнем", тому висадились в Голозубинцях в  долині р. Студениця . Загугливши перед походом  місцеві "достопрімечатільності" одразу впізнали  старий млин. Він став точкою відліку. Особливої цікавості в архітектурному  плані він не представляв тому навіть не фоткали, натомість зазнимкувались на фоні місцевого стадіону. 

Місцева  "еліта" неподалік розпочинала трудовий день, випасаючи вівці Руслана, який має "мерса" і худобу заготовляє,  взяли інтервю, але в етичних цілях виставляти не буду. 

Згадали, що в Голозубинцях є садиба Скібневських. Мапс мі показав, що вона якраз над нами на стрімкому пагорбі, непридумавши нічого  легшого, дерлись через кущі  вертикально вверх. Як виявилось,  садиба досить непогано збереглась. Зараз тут розташований обласний тубдиспансер.

Як завжди, архітектор поляк, спланував для поляка, мурував українець, мимоволі згадуєш польський стьоб про кардіохірургів  в адресу українських заробітчан.

На окраїні Голозубинців стоять пусткою  оселі

А тут, судячи зі сміття, непогано себе "чухає" місцевий "кучурган"

Головною окрасою цих місць  є звичайно р. Студениця. Їй богу не бачив в наших краях такої чистої і мальовничої річки. Дивлячись на окремі її  місця з глибинами понад 2 метри 

і такою прозою  водою, дивуєшся, чого тут форель не водиться, мабуть, все-таки температура води має ключову роль.

так вигладає  шлях на Рачинці, наступне село за течією річки

Село Рачинці, на диво, досить таки живе, з нормальною дорогою, жилими хатами, але запамяталось нам оцим газдою, який ще до полудня пріунил слєгка.

Дорогою, на вже майже вимерлу Трибухівку, -  дикі пейзажі

Сама ж Трибухівка - переважно має вигляд села-привида

На вершині каньйону нас зацікавив небачених розмірів карєр. Час йшов вже до обіду, тому вирішили видертись нагору, поїсти і подивитись що там  в тому карєрі.

Ми пообідали, судячи з того, що загуділа техніка, - мужики в карєрі теж. Пішли  ближче подивитись  на  то всьо. Однак "мєсний топ-менеджер" цього дійства, а  судячи з кіпішу, швидше  за все незаконного розкрадання державних надр, був зовсім не  дружелюбно налаштований.  В нас  бінокль, фотокамера, на грудях, і тільки підійшовши недалеко краю прірви, висотою метрів з 20 над карєром,  де всі метушились біля техніки, ми почули в свою адресу "пашол нах...... звідси - це частна тєріторія" Дядя мабуть подумав, шо то малолєтки хіпстери, які одразу нароблять в штани і його послухають. Але  недивлячись, на то, шо мужиків було з 20 всіх разом,  в нас вагомий аргумент -  обрив,  і ми зверху, а ще - бажання висказатись на рахунок "частної тєрітотії". А також  з нами, хоча й не збувшийся, але все -таки колишній юрист - Володя, який, при цьому, на одне твоє слово одразу свої 5 може вистрочити. Отже,  обмінялись кількома смачними матюками, навчивши тих "орків" пару статей Конституції, на кшталт, надра "частними" не бувають,  в кінці-кінців почули, що вони лише  турбуються, щоб ми  бува з обриву не звалились, тому й послали нас зі старту.

На окраїні Трибухівки - вже за карєром, на підвіконні хати  знайшли дуже дивну табличку, з текстом, що описує події Балканнської війни 90-х.

Далі натрапили на якусь колгоспну кантору, серед цікавих  артефактів - зошит шестикласника 60-х років з Класними роботами  про Володимира Ілліча і зразки совіцької пропаганди - тогочасні журнали і книги, зразок дотепного стіха під назвою  "Напрасно удивляешся сенатор" додаю!)

     А далі.... родзинка всіх наших походів, ніколи  ще не бачили настільки красивого занедбаного обійстя, судячи з посвідчення пайовика, яке випадково знайшли - це  була  оселя художника. Сумно на це дивитися.....

За Трибухівкою давно вимерлий хутір Баба (наголос на другий склад), йдем далі! Дорога - практично суцільні нетрі.

В Бабі руїни хатів ледь проглядаються  серед суцільних кущів, найголовніша памятка хутора - руїни водяного млина.

І на самому краю хутора єдина жила хата.... правда населена коровами))

Хоча... знайшлась кімнатка і для їх господарів

Йдемо далі... виявляєть цю глушину використовують для вишкільних таборів, щось схоже ми в бінокль бачили і на краю Трибухівки

Наступне село Яцьківці, - не заможне, з безліччю пустих хатів, але ще жевріє. Бізнес місцевих - випалювання вапна. Багато людей вдома мають, як я зразу подумав, - пекельні казани (з виду вони саме так і виглядають, величезна котловидна обмуровна каменем яма, в яку засипають камінь, з якого потім випалюють вапно). Благо, Товтри щедрі  на вапняки, все-таки колишні рифи.

 

Вже смеркало, пора ставати на ночівлю, на свою голову зустріли місцевого діда, який нам начесав про фантастичне місце для ночівлі біля якогось каменя на горі... В результаті, нічого не знайшовши, ночували посеред поля. Теревенів біля багаття не вийшло, бо з настанням ночі одразу почався дощ, який лив всю ніч. Наступного ранку спрацювало правило 11 години ( неписане правило туристів, коли б не лягли спати і скільки б не спали, раніше 11 ніхто ніколи на маршрут вийти не може) так і в нас. З мого досвіду до 2 ночі заснути нереально важко, якщо не пянка, гулянка, теревені, вечеря, то якась безпідставна тривога ночівлі в наметі, яку ламає сон лише після 2- 3 ночі, а вранці хоч вбий, зі спальника не витягнеш! Отже, майже в 11 ми таки вийшли, спустились непрохідними хащами знову на долину і пішли до Совиного Яру

Навпроти  с. Нефедівці, (які на пагорбі) біля річки, знайшли водяного млина, остання реконструкція якого була вже в 1996 році, навіть закамянілий мішок цементу завалявся, однак, -  це його не врятувало від сумної участі

 А далі Совий Яр....край звірів, тиші і навислих над річкою скель